Підтримайте розвиток сайта

Світлій памяті мого прадіда Гонти Йосипа Михайловича, справжнього українця і патріота, присвячується…

    Народився мій прадід на Тернопільщині у звичайній селянській сім’ї в 1913-му році. Було в нього ще двоє братів, Іван та Василь, і сестра Стефанія. Жила їхня сім’я простою селянською працею. Назбирали були грошей і купили поле, вирощували пшеницю, тримали худобу, хазяйнували і якось старалися примножувати надбане, адже життя в ті часи було важким. Світ щойно пережив Першу Світову Війну, яка поміж мільйонів інших жертв забрала і життя Гонти Михайла, батька мого прадіда. От і осталася Михайлова жінка Марія з чотирма дітьми та й великим хазяйством, але вже через декілька років помер син Іван, маючи всього 12 років.
    Пам’ятаю ще розповідь покійної прабабці Емілії, земля їй пухом, яка казала, що якось купила була мама Йосипу і Василю черевики. То й носили вони ті черевики по черзі, бо не було грошей купити ще одні.

    Хочу нагадати що з 1921-го по 1939-і роки Західноукраїнські землі належали до Другої Польської Республіки. Навіть до сьогоднішнього дня у вжитку в селі є багато польських слів та термінів. Та й до свого прадіда, вже за часів 80-х, я завжди звертався «Дюдьо Юзик», де Юзик - польський еквівалент українського імені Йосип, і всі у селі до нього так зверталися.

    До чого я це все веду ? Та справа в тім, що село наше належить до теперішнього Підволочиського району, що в ті часи належав Польщі, а зовсім рядом, теперішній Волочиський район Хмельницької області – був частиною Української РСР. Той хто був у Підволочиську чи Волочиську знає яка невелика відстань відділяє ці два містечка. Але в ті часи, ця відстань здавалася нескінченою, особливо для мешканців радянської України. Ще прабабця Емілія мені розказувала, як на Великдень сходилися жінки з Волочиська прати сорочки у річці, бо більшовистський режим заборонив релігію, а отже і на Великдень треба було працювати. Прали вони та й плакали, казала прабабця, бо на “польському” березі річки люди справляли велике релігійне свято, били в дзвони і молилися. Таких прикладів можна навести чимало.

    Більшовистський режим, треба віддати йому належне, зате мав надзвичайно потужну пропаганду. Лозунги типу «Земля – селянам» були надзвичайно добре продуманими і приваблювали багатьох людей, та от тільки чомусь потім у селян цю землю і забрали. Був це 1929-ий чи 1930-ий рік коли мій прадід, маючи всього 16 років, напевно повірив у всю цю радянську маячню, у краще життя в ”странє Совєтов”, і рішив попробувати там щастя. Та от нажаль піймали його, коли переходив кордон, обшукали і знайшли польський паспорт, а раз прадід має польський паспорт – значить він польський шпигун. От так ! Це вам приклад радянської логіки.

    Відправили прадіда по етапах, а потім на будівництво Бєломоро-Балтійського каналу, який було збудовано за рекордний термін в один рік і дев’ять місяців. Хто не знає, може почерпнути багато інформації про будівництво цього каналу з Інтернету. Та на той час коли дюдьо мені розказував про своє буття на будівництві, Інтернету ще не було і те, що він розказував мені здавалося просто нереальним, якоюсь фантастикою.

    Мені було може років десять-одинадцять, коли дюдьо, напевно вже відчуваючи, що йому недовго осталося жити на цьому світі, розказував мені історії із свого нелегкого життя. Я можливо не хотів у це все вірити, але з роками я зрозумів, що все сказане було чистою, кришталевою правдою. Пам’ятаю і по сей день, як лягаючи спати, дюдьо заводив розповідь. Тепер я жалію, що деколи засинав раніше ніж він її закінчував.

    Уявіть собі вісімнадцятирічного сільського парубка на будівництві Бєломор каналу. Що ви знали про життя у свої вісімнадцять ? А от дюдя кинули на земляні роботи, канал тоді будували без кранів і важкої техніки. Навіщо техніку, коли є сотні тисяч політв’язнів здатних працювати задурно, яких і годувати майже не треба ?

    Чітко пам’ятаю, одну історію про старого чеха, який врятував дюдьові життя. На вечір, після роботи, управлінці будівничого табору завозили в’язням їжу. Так от цей чех, спасибі йому превелике, попередив мого прадіда та й інших новоприбульців не їсти ту рибу яку завозять в бочках, бо вона солена і від неї дуже хочеться пити, а пити не було що. Не всі послухались його, але прадід послухався – і лишився в живих, а ті хто з’їли цю рибу померли за кілька днів від дизентерії, п’ючи воду прямо з калюж.
    Тож тепер чітко зрозуміло, що саме в назві каналу є ключовим: це буквосполучення «мор», адже людей там морили голодом. Якщо з’їси те що дадуть, то помреш, а не з’їси – все одно помреш.
    Чех ще порадив дюдьові сховати свого польського паспорта, аби знову не бути пійманим.
    Теж він розказував, що майже кожного ранку коли просипався, хтось в їхньому бараку вже був мертвим. Як казав дюдьо: мерець (покійник) зліва, або справа, або зверху, але майже кожен день такий був.
    То що ж врятувало моєму прадіду життя ? Окрім старого чеха дюдьові допомогло ще те, що він збирав крихти хліба, який давали на вечерю і запихував їх у щілини між дошками бараку, а потім, коли хотілося їсти – діставав їх.

    Відбувши свій термін, дюдьо відправився назад на Україну, на південь – де було тепло. Але то були печальні 1932-ий – 1933-ій роки.
    І от він йшов на південь, обходячи українські села – бо боявся, що його знову впіймають. Та деколи все ж таки проходив через них і картина, яка відкривалася перед його очима, була воістину фантасмагоричною. Безлюдне село, немає навіть кішок і собак – їх давно вже з’їли збожеволівші від голоду люди. Лобода повиростала вище хат, у селі ні душі – всі давно померли з голоду або втекли. Одні тільки горобці літали, їх дюдьо і збивав камінцями і палками, щоб прохарчуватися. Таке не побачиш в найстрашніших фільмах жахів.
    Бувало й таке, що люди з виморених голодом сіл, які були оточені більшовистськими каральними загонами, все ж таки проривалися на захід. Одного разу прийшла була до нашого села одна опухла від голоду жінка. Зайшла вона до пра-прабабці Мартохи, яка в той час готувала свиням їсти, побачила ту їжу і відразу кинулася їсти. До якого ж стану треба довести людину, щоб вона була здатна на таке… А бувало ж і набагато гірше: розповіді про канібалізм та поїдання трупів зустрічаються все частіше й частіше. Люди, котрі пережили цю велику трагедію, уже не бояться розказувати правду – треба щоб нащадки знали.

    Так дійшов мій прадід на південь України, куди саме – точно не відомо. Відомо, що приютила його там одна німецька сім’я. Там перебув Другу Світову Війну, і лише по її закінченню повернувся в рідне село на Тернопільщину. Вже не застав в живих свого брата Василя, який загинув на фронті, та й мама померла в 1935-му, а сестра Стефанія емігрувала до Канади ще до Голодомору.

    Пам’ятаю, як одного разу на свято дюдьо був сказав, що він радий за те, що на столі є що поїсти, є свіжий хліб, тюлька, котру він дуже любив, і що поруч сидять рідні йому люди. Для нього це було основним у житті. Справді, переживши такі катаклізми, він дійсно цінив те, що мав. Дуже добре умів він пекти хліб. Дотепер пам’ятаю пахучий, свіжовипечений в печі хліб, такого смачного хліба я вже дуже давно не їв і не знаю чи ще колись з’їм. В його військовому білеті так і було записано «професія – хлібопекар».

    За роки будівництва каналу, голоду і війни він втратив здоров’я, і хоча врешті решт був реабілітованим, та це не додало йому сил. Не зважаючи на все, що з ним трапилося за життя, мій прадід любив Україну і більш за все хотів побачити той день, коли вона стане незалежною. На жаль не дожив він до цього моменту усього-на-всього трохи більше місяця.

Спочивайте в мирі дюдьо Юзик. Вічная Вам пам'ять.

Головна   Про мене   Математика   Інтереси   Моє резюме   Друзі   Контакти   Карта сайту
© 2007 Безверхнєв Ярослав, Agarwaen
Останній апдейт:     22-е Листопада, 2008